Козацька святиня на Зміївській землі

В той історичний період монастир відомий під назвою Миколаївського, за назвою головного храму. В майбутньому розташування козацької обителі було змінене, але причини і точна дата цих подій також невідомі. Певний час щодо святині вживається назва «Миколаївський Преображенський монастир», але з роками залишаються лише останні два слова, оскільки новий головний храм іменувався Преображенським. Саме залишки фундаментів цієї церкви ми і можемо споглядати в центрі села Коропове, де встановлено пам'ятний хрест.

Змиевской казачий монастырь

Неодноразово в ці краї навідувались кримські татари, що грабували околиці та гнали місцевих жителів в полон. Монастир також страждав від набігів, зокрема, в 1724 році вони вивезли церковний колокол, який згодом було повернуто до маєтку князя Меншикова.

Єдиним достовірним історичним джерелом, яке дає можливість дослідити принаймні останній період існування козацької святині, є опис 1784 року. Отже, в документі наголошено, що монастир знаходиться на правому березі ріки Сіверський Дінець, в межах довгої, але неширокої долини між водою та горами, покритими густими лісами.

Навколо монастиря - кам'яна огорожа. Всередині двору – 2 кам'яні церкви, перша – Преображення Господнього, друга – Миколи Чудотворця. Тут же були розташовані приміщення для зберігання зерна, приготування їжі, два погреби. Келії - ігуменська та монаша – були дерев'яні. Поблизу знаходилась слобідка, де жило 58 конюхів, що знаходились на утриманні монастиря.

В цій же старовинній відомості вказано, що раніш козацька святиня знаходилась на іншому місці, в півтора кілометрах вище за течією Дінця, на тому ж правому березі. Ще в середині XIX століття, коли з інспекцією слобідських єпархій та монастирів тут перебував Філарет, на старому місці залишалась лише невелика кам'яна церква Антонія і Феодосія печерських, в якій вже навіть богослужіння не відбувались. Поряд знаходилась пивоварня, в якій «виварюється пива відер до 500», гончарна майстерня, де робили посуд та випалювали плитку для оздоблення печей. Оточували старий монастир плодові сади: яблуневі, грушеві, сливові тощо. Монахи культивували також смородину та виноград. Зібрані фрукти споживались братією.

До монастиря належала слобідка Гомільша, де на той проживало близько 200 осіб чоловічої статі, не рахуючи жінок та дітей. Оточували її стройові ліси – дубові, березові, кленові, липові, осикові.

1703 року царською грамотою Зміївський козачий монастир, який до того був у підпорядкуванні Білгородської єпархії та управлявся ігуменами, був переданий разом з усіма землями та угіддями Києво-Печерській лаврі. Відомо, що неодноразово в кінці XVII століття монастирю дару-вались різні угіддя, а чимало земель було придбано ним за власний кошт, що засвідчує наявність чималих багатств в розпорядженні братії.

В останні роки існування обитель, за свідченням окремих історичних джерел, майже збезлюдніла. 1788 року тут жили лише 2 ієромонахи та 4 монахи. Останнім ігуменом був Фаддей Руцький. Коли монастир було закрито того ж 1788 року, храм Преображення Господнього було розібрано та продано до Водолаги, туди ж потратив різьблений іконостас. А іконостас з Миколаївської церкви був проданий до с. Водяне. Ризницю та всі церковні речі було забрано до Білгорода.

Змиевской казачий монастырь

Туристам зазвичай розповідають трагічну легенду про те, як війська російської імператриці Катерини II, отримавши наказ знищити волелюбний осередок козацтва, виконали його того ж таки 1788 року. Не можна не згадати, що в ті часи закриття монастирів, навіть великих і відомих, не було рідкістю. Для прикладу візьмемо Святогірську пустинь, яка була згодом відновлена і знана тепер як Святогірська Успенська лавра. Тому не слід вважати закриття Миколаївського козачого монастиря унікальним явищем.

За легендою, козацька святиня була, як і в попередні часи, прихистком для відчайдухів, які були змушені тікати із Запорізької Січі, коли та була зруйнована 1775 року. Таким чином, на березі Дінця вже був не стільки православний монастир в звичайному розумінні цього слова, стільки напівлегальне поселення поставлених поза законом козаків. Саме тому і прийшли в ці землі царські солдати, які мали не допустити подальшого розповсюдження впливу колишніх запорожців. Саме останні дні й години монастиря і породили легенди навколо героїчної загибелі його озброєних мешканців, а крута гора, що знаходиться поряд, отримала назву Козачої, бо саме з неї, начебто, кидались свободолюбові чоловіки у швидкі води Дінця. А велике і мальовниче озеро, що розташоване північніше, отримало назву Біле, бо в ньому, за переказами, було затоплене монастирське срібло, яке не повинне було дістатись імператорським солдатам. Щоправда, в Зміївському районі це озеро не єдине носить таку назву. Проте дослідження, що проводились свого часу харківськими вченими, дійсно виявили підвищений рівень розчиненого у воді срібла.

Хто знає, де вона, істина. А може, іноді і не треба знати всієї правди, а краще задовольнятись красивими легендами? Хай живуть віками у народній пам'яті романтичні чи героїчні перекази, які будуть нагадувати нащадкам про наше минуле, про те, як треба любити волю. Ніякі наукові дослідження цьому не навчать. А люди, що нехтують власною свободою, які ладні продати її за дріб'язкову милостиню, кинуту владою, то не громадяни своєї Батьківщини, то раби. Не перетворюйте себе на сліпих і глухих рабів…

P.S. Складається враження, що сьогодні доля залишків історичної пам'ятки національного масштабу (як вказано на розбитій табличці, що кинута тут же, серед порожніх пляшок та банок; скільки її не піднімай, вона знову «падає» - мабуть, щоб не було так соромно смітити на древніх фундаментах) цікава лише небагатьом місцевим ентузіастам та працівникам національного парку «Гомільшанські ліси», які планують, як мінімум, очистити територію колишнього храму від сміття та бур'яну, який руйнує цегляну кладку, та облаштувати її, щоб гості села Коропове не жахались неприглядного вигляду пам'ятки. Бо нікому ці залишки не потрібні, крім нацпарківців та нечисленних патріотів Зміївщини. Куди дивляться очі «сильних світу цього»? Будуємо «щасливе майбутнє» на руїнах народної пам'яті? Отримаємо те, що заробимо.

Маслак Сергій